Історична довідка

Історія селища та його визначні місця

 

Вороновиця-селище міського типу з 1956р. За адміністративним поділом селище належить до Вінницького району. Тут проживає 6500 чоловік. Вороновицькій селищній Раді підпорядковані села Ганщина, Сорочин, Росоха. Селище перетинає автомобільний шлях на Київ, Львів, Одесу та залізнична колія.Вороновиця розташована на Подільській височині. Територія горбиста.Вороновиця знаходиться за 24км. на південний-схід від обласного центру. Селище розташоване вдолині річки Воронки на лівобережжі Південного Бугу. Клімат помірно-континентальний, зима м'яка, літо жарке. Природні умови, клімат, рельєф сприятливі для ведення сільськогосподарської діяльності.

Селище багате на пам'ятки історії.Територія, на якій розташована Вороновиця, заселялась з найдавніших часів. Про  це свідчать знайдені  тут археологічні пам’ятки трипільської культури. На околицях села знаходяться залишки земляних  валів – сліди укріплень.

 Вперше про Вороновицю згадується  в описі (люстрації) Вінницького замку 1545 р., як маєток Івашка Вороновицького. Про походження назви селища є кілька легенд. В одній із них розповідається, що на місці, де знаходиться село, відбулася кривава битва місцевого населення з турками. Після битви над полем, вкритим трупами, вилися ворони. Від слів „ворони в'ються”, - кажуть, походить назва села. В іншій версії розповідають, що назва села походить, або від назви річки Воронки, або від прізвища І.Вороновицького.

Регулярно Вороновиця згадується в актах з 1609р. Населенню Вороновиці не раз доводилось боротись проти чужоземних загарбників. Свідченням цього є залишки фортеці "Кемпа"(збудованої за переказами в XIV ст.),  яка знаходиться в п'яти кілометрах від села, а також високі кургани на полях, в напрямі села Степанівка, підземні ходи (збудовані ще в ХІVст.), що проходять через Вороновицю.

Після Люблінської унії (1569р.) Брацлавщина, де знаходилась Вороновиця, відходить до Польщі. У Вороновицькому маєтку був добре укріплений дерев’яний замок з численними службами.

 

З того часу, як ним заволоділи польські пани, його не раз перепродували. Тільки за першу чверть XVII ст. Вороновицю продавали тричі. Селищем володіли пани Ляско, Залесські, Радзимінські. Містечко займало вигідне положення на старому торгівельному шляху Вінниця-Тульчин-Балта. Це сприяло економічному зростанню Вороновиці, в якій проживало 1052 душі, землі було 5134 десятини, селяни користувались 2341 десятиною землі.

За грамотою короля Августа III, датованою 21 листопада 1748р., Вороновиця отримала право містечка.

В середині ХVПІст. містечко Вороновицю із навколишніми селами Росоха, Ганщина, Сорочин отримав Франциск Грохольський, одружившись на Ганні Радзимінській.Про село Ганщину старожили розповідали, що до того часу, як ним володів Грохольський, село належало пані Ганській, яка була добра до людей і спочатку його називали «Сторона пані Ганської», а потім Ганщина. Існує ще одна версія. Назва походитьь від місця, де відробляли, чи здавали данину хану, казали, що йду на «ханщину», а потім «ганщину». Назва села Сорочин йде від мануфактури, де виготовляли  і продавали за межі Вороновиці багато сорочок.

За Грохольськихйде активне будівництво архітектурних споруд у містечку: у Ганщині побудували  дерев’яну Михайлівську церкву(1752р.), у Вороновиці палац (1770-1777рр.), Різдво-Богородицький храм(1777р.), костел Михаїла Архангела(1793р.).

Вважають, що архітектором палацу був Д.Мерліні(королівський архітектор), який розробляв проекти палаців польським магнатам, які проживали в той час на українських землях. Палац розташований на найвищій місцевості селища.  Будинок має вигляд широко розставлених крил, який наче обіймає тих, хто наближається до палацу. В приміщенні 43 кімнати. Палац був оточений парком, закладеним в кінці XVIII ст. Територія парку спланована за принципом французьких парків XVIII ст. Було чітко визначено, де і яке має рости дерево чи кущ, як вони мають бути підстрижені. Парк розбитий у вигляді букви "Є"в честь російської цариці Катерини ІІ. Навколо маєтку розташований великий і гарний, добре доглянутий садок. Тут вирощували саджанці і навіть їх роздавали простим людям. Недалеко від палацу знаходилась вулиця Дворська (тепер вулиця Шевченка), названа так тому, що там жили люди, які працювали при дворі.

У містечку з давніх-давен, проживало багато євреїв, і вони заснували єврейську церкву – синагогу, але коли - невідомо.

На Подільських землях, як і на всіх українських панували кріпосницькі порядки. Більшість селян мали мізерні клаптики землі, або зовсім були безземельні. На селян накладались великі повинності: потягом року кожен селян повинен був відробити 162 дні панщини. За день селянин мусив виорати 2 морги землі, вижати хліба чи скосити сіна 1 морг, нарубати 1/3 кубічного сажня дров чи виготовити 500 цеглин, обстригти 10 овець. Крім того, кожен селянський двір мусив постачати поміщикові прядиво, курей, яйця ще й по 3 карбованці 60 копійок грішми. До того ж, треба було сплачувати державні податки, зокрема подушне, утримувати в справності поштові шляхи, супроводжувати військові команди. 

Біля Вороновиці знаходились села:  Оленівка, Михайлівна, Ізабеловка (тепер с.Жабелівка), які були у володінні Грохольських і названі в честь його дочок.

Один із Грохольських - Людгард у 1865р. за участь в політичній змові і за підозру в участі у польському повстанні 1863р., був висланий у Воронезьку губернію.У підвальному приміщенні Вороновицького костелу у 30-х рр. ХХст. було знайдено склад старовинної зброї (ножі, шаблі) та одягу. Говорили, що це Людгард збирав для польського повстання 1863р.

Після цього Вороновиця підлягала обов’язковому продажу.  В 1869р. на торгах в Одесі її купив капітан ІІрангу М.Ф. Можайський, який видав Грохольському «...два векселя для оплати на суму 74,593 рублі». Але незабаром новий власник помер від туберкульозу і управляти майном неповнолітніх спадкоємців приїжджає брат покійного, який вийшов у відставку - капітан І рангу Олександр Федорович Можайський. Він жив в маєтку у 1869- 1876рр.

Видатний конструктор і винахідник був помічником Мирового посередника по проведенню в життя "Положення і Маніфесту про ліквідацію кріпосного права в Росії" про розкріпачення селян. Тут він проводив перші свої досліди. О.Ф. Можайський вивчав політ птахів і збудував дерев'яний планер з нерухомими крилами, змонтований на чотирьохколісному візку. Планер прив'язували довгими мотузками до воза. Коли запряжені коні швидко тягли воза, особливо з гори, планер злітав у повітря і рухався за возом. При зменшенні швидкості апарат знижувався і котився на своєму візку. Це випробовування своєї моделі він здійснював на власному пагорбі на березі річки Південний Буг біля села Потуш, де знаходилась дача Можайських.

 Після першого успіху О.Ф.Можайський з новою енергією взявся за свої літаючі моделі і значно удосконалив їх. В 1876 р. він виїхав у Петербург, щоб продовжити свої досліди. У 1861 р. почали здійснювати селянську реформу.

Реформа сприяла розвитку капіталізму. В цей час Подільська губернія стала важливим районом цукрового виробництва. В 1866 р. група акціонерів побудувала на околиці села Вороновиця Степанівський цукровий завод (назва пішла від земель, на яких він знаходився).

Сировину з навколишніх сіл підвозили дорогами на возах. У дощову   погоду   транспортування   цукрових   буряків   надзвичайно утруднювалось.

Тому, 1898 р. через село була прокладена бруківка Вінниця - Тульчин з незначними відгалуженнями до заводу та села Тростянець. Згодом власники цукрозаводу розгорнули будівництво вузькоколійної залізниці Вінниця -Гайворон, яка проходила через Вороновицю. Тут була збудована залізнична станція. Напередодні Першої світової війни, в чотирьох кілометрах від селища на захід був збудований ще один – новий Вороновицький цукровий завод (в. Дальній).  Під час війни Вороновицький цукрозавод був зруйнований, а так як до нього не було підведено залізничної дороги, то питання про відбудову не стояло.

Тоді ж у Вороновиці працювало 8 млинів, 3 заїжджі двори, поштове відділення, лікарня. Але медичне обслуговування було незадовільним, в лікарні працював лише один лікар – Микола Балабанов, який надавав допомогу всьому повіту. Були також навчальні заклади: дві двокласні і одна однокласна школи, двокласне народне училище.

Звістка про революцію 1905-1907 рр. докотилась до Вороновиці. Серед робітників поширювались революційні листівки, які закликали їх до боротьби. Восени 1905 р. застрайкували робітники Степанівського цукрового заводу, але ці революційні події були невдалими - наближалась нова революція.

Українська революція (1917-1920 рр.) охопила і жителів Вороновиці. У селі знаходився повітовий комісар Центральної Ради. Влітку 1919 р. відбулись запеклі бої військ УНР із частинами Червоної армії і встановлено більшовицьку владу у селищі. Відступаючи, поляки знищили всі мости, які були у Вороновиці.

У 1920 р. в селищі створили комсомольську організацію, в 1923 р. - партійну організацію, а в школі при цукрозаводі - першу піонерську організацію. Почалось будівництво нового радянського життя. Більшовики створили ревком, який очолив В. Малафєєв. Більшовики проводили конфіскацію продуктів харчування. Ціни на них були високі: фунт ковбаси коштував від 200 до 1500 крб, а хату  в той час продавали за 12 тис. крб.

Відповідно до постанови ВУЦВК від 7 березня 1923 р. «Про адміністративно-територіальних поділ Подільської губернії» були ліквідовані повіти. Було утворено Вороновицький район, який існував з березня 1923 р. по вересень 1959 р. Вороновиця стала районним центром. Це сприяло швидкому розвитку селища.

Відновив роботу Степанівський цукровий завод, який в той час нараховував 100 робітників. В селищі виникло багато різних кооперативних товариств: збутове кооперативне підприємство, ощадно - позичкове товариство «Кустар», сільськогосподарське кредитне товариство «Гурт», шкіряна артіль «Трудкож», артіль продуктивно-кооперативна «Труд». У 1925 р. у Вороновиці було 8 кооперативних об’єднань, три споживчі кооперації, дві сільськогосподарські артілі, три промислові.

Господарство поступово налагоджується, відбувається культурний розвиток селища. У 1924 р. у Вороновиці працювало дві семирічні школи, чотири трирічні. Вороновицьку профтехшколу перетворили у сільськогосподарський технікум. У селищі діяли: клуб, дві хати-читальні, два пункти ліквідації неписьменності, школа малописьменних, дві лікарні, ветдільниця. Великою подією для жителів Вороновиці був перший показ кінофільму у 1926 р., а в 1927р. - вперше слухали радіо. Фільми демонстрували раз на тиждень, а згодом щоденно по 3 сеанси на день.

В жовтні 1929 р. у Вороновиці був утворений колгосп «Перше серпня», до якого записались селяни 122 дворів. Першим головою колгоспу був Н.М. Скульський. Щоб забезпечити технікою колгоспи Вороновицького району, у 1931 році було створено Вороновицьку МТС. У перший рік було 30 тракторів.

В 1932-1933 рр. Україну охопив голод. Велике лихо спіткало і Вороновицю. Чорною хмарою пройшов голодомор, забравши тисячі людей. За архівними даними у Вороновицькому районі у лютому 1932 р. проживало 43145 чоловік, а в листопаді 1934 р. вже 34883 чоловіки. 8262 чоловік померло під час голодомору, тобто кожний п'ятий. У Вороновиці   були   випадки   канібалізму.   В   офіційних   документах фальсифікували причини смерті, в зареєстрованих смертях в графі «Причина смерті» зазначаються різні діагнози захворювань. А в багатьох актових записах причина смерті взагалі відсутня. Проте в жодному випадку не вказано, що людина померла з голоду.

Голодні люди харчувались буряками, лушпайками, бруньками дерев, насінням з лободи, а весною - молодою травою і листям. Лише після першого урожаю село почало відживати. 

Жителі Вороновиці пережили трагічні часи сталінських репресій 1937 року. Їх жертвами стали Куцак Яків, який був головою колгоспу"Незаможник", Чичкалюк Василь - директор сушарки, Дусар Олексій та інші. Під час української революції (1917-1920 рр.) Дусар Олексій був кавалеристом у військах УНР, а коли війська були розбиті він повернувся додому і більшовики його арештували, а потім репресували.

У передвоєнний період поліпшився добробут населення, зросла культура людей. До 1933 р. у селищі було ліквідовано неписьменність. Усі діти шкільного віку навчались. Великою популярністю користувалися бібліотека, клуб, червоні гуртки. При клубі працювали гуртки, де проявляли свої таланти більше двохсот дівчат і хлопців. Книга, радіо, кіно міцно увійшли в побут трудящих Вороновиці. У 1930 р. виходить районна газета „Соціалістичний наступ”.

Але спокійне життя було перервано Великою Вітчизняною війною. Німецько-фашистські війська окупували Вороновицю 21 липня 1941 р. Катування і смерть принесли вони українському народу.

Перед війною у Вороновиці проживало багато євреїв. Їх першими знищили окупанти після захоплення селища. Німці зігнали євреїв у костел, а звідти погнали до в. Дальній, де розстріляли 960 чоловік, а біля Степанівського цукрозаводу – 1100 чоловік. Сьогодні там стоять пам’ятники. Жителі селища організували опір загарбникам.

У вересні 1941 р. у Вороновиці діяли кілька підпільних груп. Організатором і керівником однієї був І. Ф. Яковенко. До групи входили Д. Андріяш, І. Галаган, С. Самофалов, А. Суворов, М. Сученко, О. Сученко, Б. Шуляк. Ворогам вдалось натрапити на слід підпільників і 27 грудня 1941 р. гестапівці вдерлись до квартири І.Ф. Яковенка і на місці розстріляли його. Пізніше заарештували всіх інших і теж розстріляли.

Вороновицькі партизани під керівництвом Б. Шуляка здійснили ряд диверсій на Лініях зв'язку, знищили німецький радіовузол, убили начальника місцевої поліції і одного поліцейського. На Жовтневі свята на ялинці біля палацу Грохольських-Можайських, де знаходилась німецька комендатура, повішали червоний прапор. В 1943 р. біля села Вітівці, Липовецького району під    час    нерівного    бою    група Б.Шуляка була знищена. Група підпільників у селі Зарудинцях продовжувала діяти до приходу загонів червоної армії. Вони здійснювали диверсії на телеграфних лініях і на залізниці Вороновиця-Фердинандівка, пустили під укіс кілька німецьких ешелонів з боєприпасами і продовольством. Патріоти проводили також агітацію серед населення, закликаючи їх до боротьби проти окупантів.

Під час війни у палаці Грохольських-Можайських працювала засекречена фашистська розвідувальна школа «Абвер група 102» німецької групи під командуванням підполковника Лінгарста. Уся обслуга була німецькою. Але у німецькому штабі працював радянський розвідник Петро Прядко. Він співпрацював із полоненим Василем Матвієнком. Матвієнко вирішив влаштувати коротке замикання і зірвати будинок. Запропонував це зробити іншому електрику, але той розповів фашистам. Розлючені фашисти роздягли Матвієнка, вивели в скверик і примусили копати собі могилу, а потім розстріляли. На могильному пам’ятнику напис «Бійцям невидимого фронту».

У центрі селища знаходиться пам'ятник загиблим воїнам. У могилі захоронено 928 чоловік.

Сотні жителів Вороновиці боролися на фронтах - 687 із них загинули, захищаючи Батьківщину. Багатьох із них нагороджено орденами і медалями. Звання Героя Радянського Союзу удостоєний льотчик Г.М. Олійник, який здійснив 376 бойових вилітів і знищив 23 фашистських літаків, загинув під час виконання військового завдання у 1953р.

Вороновицю було визволено 13 березня 1944 р.

Ще гриміли бої, а у Вороновиці жителі взялись за відбудову господарства. Люди виходили на суботники, недільники, ремонтували пошкоджені будівлі. Під керівництвом тодішнього голови селищної Ради Фінгера розчистили смітники вздовж головної вулиці, посадили дерева, а в центрі розбили сквер. Побудували автобусну станцію, яка з’єднувала 10 сіл району із смт. Вороновицею.

У 1950 р. Вороновицький колгосп "Перше серпня" об'єднався із артілями сіл: Ганщина, Сорочин, Комарів. В 1952 р. Ганщинську сільську Раду об’єднали із Вороновицькою, центром стало селище Вороновиця. У 1950 р. відбулася електрифікація села. У 1956 р. Вороновиця отримала категорію селища міського типу.

У 50-х рр. був побудований консервний завод. У 2 зміни працював колектив швейної фабрики.

З 1950 р. колгосп "Перше серпня" почав називатись колгоспом ім. О.Ф.Можайського. Таке ж ім’я носить Вороновицька СЗШ №1, яка знаходилась в приміщенні будинку Грохольських-Можайських із 1929 року, а в 1987 р. було побудоване нове сучасне приміщення школи. 

Після проголошення незалежності України в 1991 р. на новий шлях розвитку  стала Вороновиця. У селищі відбулися зміни. Землю і майно колгоспу розділили на паї, які роздали селянам, які  їх об'єднали у декілька фермерських господарств, що займаються вирощуванням цукрових буряків, зернових культур, сортової картоплі.

На  велике  підприємство,  оснащене  найновішою  технікою, перетворився  Степанівський цукровий завод. 

На сьогоднішній день успішно працюють цегельний завод, лісництво, консервний завод  та приватні підприємства. З року в рік зростає культура, поліпшуються побутові умови жителів селища. Багато уваги приділяється медичному обслуговуванню жителів Вороно виці. В селищі діє районна лікарня на 80 ліжок, де працює 21 лікар. На території Вороно виці знаходиться психоневрологічний інтернат. У Вороновиці працюють два дитячі садочки для дітей дошкільного віку. В селі діють 2 середні школи, ПТУ. У Вороновиці діють: 3 клуби, бібліотека для дорослих і дитяча бібліотека, музична і хореографічна школи.

Вороновиця багата народними талантами. Тут жили і живуть, працювали і працюють: майстер різьби по дереву М.І. Пилявець, художники І.П. Каниболоцький, В.Д. Матвійчук, вишивальницяГ.О. Мостицька, поети Н.А. Зборовська, Ф.І. Бежнер, В.Олефір. Молода талановита поетеса видала 2 збірки своїх віршів: "Колиска барвінкова", "Діаманти-роси" , записаний диск і касета пісень на її слова.

Вороновиці понад 500 років але вона не старіє, розквітає.

 

 

Середній курс валют
Валюта
Купівля
Продаж